Дивлячись у розриви

Voloshyn Gallery представляє груповий проєкт "Дивлячись у розриви". Куратор виставки – Нікіта Кадан. 

“Ми, загалом, не дуже любили дивитись вдалечінь. Скоріше, вбік, у розрив. Подібно до перспективи милих вулиць, що завжди розходяться перпендикулярно. Ми не інтерпретували, навіть не "практикували", ми просто вештались,” – Юрій Лейдерман, "Ті, що вештались у прибої" *

Історія українського мистецтва – це розірвана історія і, водночас, історія розривів. Перервані оповіді, знищені твори, репресовані автор_ки, гучне мовчання, переписування минулого згідно з щоразу нової панівної ідеології, трагедії конформізму та віртуозність самовиправдання, ламання себе через коліно, перевзування у повітрі, зміна імені на півдорозі, розщеплення особистості. Або мученицьке самоспалення із подальшим оберненням попелу у бронзу. А бронза, як відомо, щоразу краде у попелу його власний сенс.

Чи можливо вештатись ландшафтом катастрофи? Чи є фланери на кривавих землях? Відповідь цієї виставки ствердна.

Гідність життя на периферії, без жадаючого погляду, спрямованого у центр, на метрополію. Відсутність будь-якої впевненості щодо власних історичних перспектив. Лейдерман говорить про «українську горизонтальну спорідненість, неієрархічні зв’язки» про «ряд культурних провінцій – Київ, Одеса, Львів, Харків, які не потребують центру, просто стоять пліч-о-пліч»**. Мистецтво у провінції може бути "невловимим Джо", поки у метрополії воно перетворюється на кар'єрні трампліни або на монументальні колони та вежі "великої культури".

Але провінція – це ще й колиска безумства. Ті ідеї, які в центральніших місцях могли б перетворитись на непорушні постаменти для своїх творців, тут стають балаганними шатами вуличного божевільного. Щось на кшталт скафандрів Тетянича, зроблених зі сміття і фольги.

Уявімо собі музей, один з українських музеїв, де позірно хаотичний набір художніх творів обертається ясною історією розриву тих логік, що могли б за інших обставин об'єднувати та історизувати ці твори. Де брак зв'язку між історичними ситуаціями робить сучасність плинною, ненадійною і надзвичайно відкритою.

Що робити, коли твоя рідна периферія несподівано стає місцем, де вирішується доля світу? І ще складніше питання: що робити коли вона згодом, так само несподівано, припиняє бути цим місцем?

Ця виставка – про обумовлені страшними і веселими обставинами українського життя способи дивитись на мистецтво. Вона про те, як дивитись на мистецтво крізь призму "згорів сарай, гори і хата". Її, цю виставку, можливо прочитати як проєкт музею, в якому бажання утвердити владу через написання історії вже зазнало поразки. Чи як нестабільну систему, в якій "класичні", "сучасні", "маргінальні", "актуальні" автор_ки, опиняються за межами своїх звичних ніш та місць у класифікації. Як рухомий ландшафт мистецтва, який миттєво робить будь-яку мапу застарілою. Або як оповідь про вкрадене минуле, відтворена за його тінями та відлуннями, – із повною готовністю до того, що ці тіні та відлуння ошукають тебе й заведуть на манівці.

Кураторський текст

Учасни_ці виставки: Катерина Алійник, Сергій Ануфрієв, Євгенія Бєлорусець, Андрій Бояров, Давид Бурлюк, Даша Чечушкова, Оля Єрємєєва, Олег Голосій, Костянтин-Вадим Ігнатов, Нікіта Кадан, Катя Копєйкіна, Влодко Костирко, Юрій Лейдерман, Катерина Лисовенко, Кристина Мельник, Майя Ніколаєва, Олег Парфьонов (Парфьон), Марія Примаченко, Влада Ралко, Олена Рижук, Антон Саєнко, Сана Шахмурадова Танська, Тіберій Сільваші, Богдан Сокур, Ілля Тодуркін, Федір Тетянич, Ярослав Футимський, Флоріан Юр'єв, Тетяна Яблонська, Невідом_а автор_ка, Невідом_а автор_ка.

Відкриття: субота, 1 червня, з 18:00 до 20:00.

01.06–03.07.2024

Voloshyn Gallery

вул. Терещенківська, 13, Київ

З усіх питань для преси звертайтеся за адресою: info@voloshyngallery.art