НАЙСОЛОДША ПІСНЯ СКОРБОТИ

14 October - 19 November 2020 Київ
Огляд

Voloshyn Gallery презентує персональну виставку Нікіти Кадана під назвою «Найсолодша пісня скорботи». На виставці будуть представлені як нові, так і старіші роботи художника. Серед них – графіка, фото, інсталяції.

 

«Мова піде про взаємооберненість критичного духу та духу скорботи. Про перетворення революційної сили критичної негативності на пасивну негативність нескінченного трауру.

Шлях нам освітлюють ліва меланхолія, політизація депресії, сила безсилля, повстання прокрастинаторів, прогресивна ностальгія, нерозрізнення історичного та травматичного – ряд прихованих цитат можна продовжувати, ви читали ці книжки.

Молодші скорбують за зруйнованою спадщиною радянсього ХХ століття, старші – через те, що радянське ХХ століття взагалі було.

Ось, знов і знов ми читаємо у одній з тематичних fb-груп, що знищено чергову мозаїку, яка обіцяла політ у космос просто з розстрільної ями. Утеплений черговий фасад – так вічний сьогоднішній день святкує перемогу, так правлять тризну за ідеєю майбутнього. За декомунізацією завжди йде утеплення.

На місце історичного матеріалізму стає скорботний фаталізм у союзі із так само скорботним естетизмом.

Безіменні активісти пропонують затягнути чорним латексом фігуру Щорса, Інститут Національної Пам’яті підтримує ідею.

 

Колись один художник пропонував тимчасово вдягнути на монумент дзеркальну маску: порожній герой як місце для ваших проєкцій. А також «ініціювати дискусію про актуальні форми комеморації та способи роботи з ідеологічними артефактами минулого». Яка наївність!

 

Не «ініціювати дискусію» потрібно, - потрібна індивідуальна стійкість у негативності кожної й кожного. Досконале у своїй впевненості «Ні!». Меланхолія та критика разом мають утворити гранично ясну форму чистої негативності, вилучення, котлован, який за своєю суттю і є найкращий пам’ятник, досконала форма комеморації, чорна діра, що поглинає і ганьбу, і славу.

 

Сон розуму є креативним, ініціативним та сповненим добрих намірів. Не «креативна декомунізація» нам потрібна, але воля вчасно прибрати руки від минулого, яке постійно перевинаходить власну мову по відношенню до агонізму сьогоднішнього.  

Повторюваність скорботних ритуалів, поминальні співи приспали нас. Але ми досі можемо обернути ритуал проти нього самого. Скорбота за майбутнім – це найсильніше можливе заперечення неможливості цього майбутнього.

Мистецтво ж захриплим голосом кряче «Прокиньтеся!», не вперше й не востаннє в історії.
 

Нікіта Кадан

 

Фото виставки