Вона попросила, я пішов слідом. Її ім’я – Після

Voloshyn Gallery та Fredric Snitzer Gallery представляють групову виставку українських художників під назвою «Вона попросила, я пішов слідом. Її ім’я – Після».

У виставці беруть участь українські художники: Нікіта Кадан, Павло Керестей, Леся Хоменко, Дана Кавеліна, Олексій Сай, Микола Рідний, Марія Сулименко, Євген Самборський, Влада Ралко, Данило Галкін, Ярослав Футимский, Даніїл Ревковський та Андрій Рачинський. Куратор проєкту – Максим Волошин, співзасновник Voloshyn Gallery.

Виставка охоплює як нові роботи художниць та художників, які були створені під час війни в Україні, і стали її документацією. Так і більш ранні роботи, що осмислювали події в Україні після 2014 року, або пов’язані з геополітичними подіями, що сталися за кілька років до вторгнення Росії в Україну та анексії Криму. Художники глибоко аналізують значення війни, її причини, наслідки та вплив. Але насамперед вона присвячена сміливості українців, їх згуртованості та незламності. Це виставка про силу, попри біль та втрату. Про сакральне значення свободи для українців. 

«Вона попросила, я пішов слідом. Її ім’я – Після», – це проєкт про українців. Про українців, що роблять неможливе кожного дня. Котрі 24 лютого о 5 ранку стали одним цілим та надихнули піднятися увесь світ. Котрі мають свій голос, гідність та єдність. Котрі не мовчать. Котрі мають сміливість бути, жити та творити – тут і зараз. Про країну, яка захищає свою свободу та культуру. Яка бореться за своє минуле, теперішнє та майбутнє».

Максим Волошин, куратор виставки та співзасновник Voloshyn Gallery.

В рамках виставки Нікіта Кадан представляє свої нові роботи із серії «Дешевий газ, дешева кров», які він створив під час першого місяця повномасштабної війни в Україні, перебуваючи у Voloshyn Gallery, яка на той момент стала укриттям для художника. «Лист до горлиці» — антивоєнний фільм-поема Дани Кавеліної, присвячений історії Донбасу, «його травмам, горю, жахам, мріям та галюцинаціям, що панують там з 2014 року. Кавеліна дивиться на війну крізь різну оптику, в тому числі й феміністичну, розповідаючи про зґвалтування жінок «як неминучий наслідок будь-яких воєнних дій».

Відео-роботу «Seacoast», Микола Рідний створив у відповідь на російсько-грузинську війну, що сталася за 6 років до вторгнення Росії в Україну та анексії Криму. Відеоробота, знята на узбережжі Чорного моря, показує статичний горизонт, усіяний фігурами рибалок. Спокійну поверхню картини періодично пробивають сцени бризкання медуз на землю. Основна асоціація — звук скидання бомб, досягнутий за допомогою записів частот, які створює реактивний літак. Відео передає нестійкість і відносність спокою — як швидко і легко може ескалувати військова агресія в сучасному світі. Живописні роботи Павла Керестея присвячено стосункам митців між собою та з інституціями влади, трудовим питанням, проблемам мігрантів тощо. Автор працює з темою Армагедону та наповнює свій живопис вогнем.

Влада Ралко представляє свою серію «Знаки». У роботах художниця піднімає питання ідентичності, актуальних соціальних і політичних контекстів, занурюючись в екзистенційні глибини болю і страждання колективного тіла. Серія «Знаки» Влади Ралко є однією з найважливіших в її практиці і сьогодні. Твори із серії не мають однозначних інтерпретацій, принаймні на перший погляд. У 2008 році, коли художниця працювала над роботами, вона ніби передбачала питання "Що ж це значить?". Замість пояснення - відсутність контексту, як елемент вразливості та виклику водночас. Ралко намагається розвернути аудиторію на 180 градусів, створити своєрідне порочне коло, де кожне питання викликає сумніви через відсутність відповіді. Таким чином утворилась своєрідна рана,спочатку всередині, а потім назовні.

Леся Хоменко представляє роботи із серії «Сородна праця», в якій актуалізує сьогодні це поняття і намагається вивести його в поле критичного дискурсу, протиставити його усе ще актуальному сьогодні поняттю відчуженої праці” за Марксом. Фігури робітників вписані у формат полотен таким чином, що картина наче «затісна» для них. Ноги стоять на краю картини, голова втискається в кут. Іноді, голова не влазить взагалі. Такий формальний метод для художниці є метафорою соціальних та економічних умов, в яких сьогодні мусять працювати робітники. Тлом для фігур художниці служить підкладка ніжних кольорів. Такі «євроремонтні» кольори для Лесі є символом ілюзії щастя та добробуту. В поєднанні із «затиснутими» робітниками ці кольори додають драматизму зображенню.