Voloshyn gallery представляє «Архів випадкових зустрічей. Відділ печалі», художника Ніколая Карабіновича.
Персональна виставка, що включає серію нових живописних робіт, відео, ASMR аудіогід і змінений музичний інструмент. Це перша виставка художника в галереї і перша після отримання премії PinchukArtCentre Prize в 2020 році. Виставка є продовженням циклу «Архів випадкових зустрічей», частини котрого художник раніше представляв у вигляді інсталяції у Дніпрі на фестивалі Construction та перфомансу, в TIC TAC (Антверпен).
Назва цієї серії Архіву раптових зустрічей інспірована хітом 1990 року німецького гурту Enigma. Цей вибір, продиктований роллю музики у поетичній мові автора, який використовує метод ревізії нещодавнього минулого за допомогою популярних пісень.
Оригінальне музичне відео, що лише злегка зазнало художнього втручання, інтегроване в основну частину виставки, розширюючи тим самим поле інтерпретації, накладаючи контексти і значення. Сюжет відео пропонує шляхи навігації по експозиції.
Повернення до живопису в практиці Карабіновича спровоковано проявом його нового візіонерського альтер его. У картинах міфічний Агасфер (або Летючий Голландець) говорить через руку художника. Номад, що не знає перепочинку, затверджує свою історію в часі і місці, кидаючи свій погляд зі майстерні в Белграді 20-х, діри в Буенос-Айресі 30-40-х, через штори в Стамбулі 64-го і на обпечених сонцем тротуарах в Бейруті і Яффо 1982 або 1986.
Кожна з чотирьох картин є меланхолійним оглядом на фрагментовану пам'ять мовчазного свідка на широкому столітньому відрізку від 1920-х років до недалекого майбутнього. У кожній роботі художник створює особливий простір для зустрічі. Ірраціональне і парадоксальне мислення робить неможливі версії минулого видимими. Белградська дадаїстська група «Зеніт» зв'язується з членами єврейської мафії Цві Мігдальь в Аргентині. Ален Роб-Гріє спостерігає за собором Святої Софії поряд з Іллею Зданевичем, чиї мрії прагнуть прояву в післявоєнному Стамбулі. Неможлива вулиця з одностороннім рухом нагадує фотографію, зроблену Валідом Раадом, а у протилежному - полотно Михайла Яхілевіча.
Зусилля автора спрямовані на те, щоб перезібрати чотки з розрізнених фрагментів, які оприявнюють форму світу. Порівняння, уточнення і, найголовніше, переосмислення є основними інструментами акту творення.
Глядач отримує пазл з цитат, розгадуючи які, він / вона занурюється в чарівну подорож. Голос художника коментує експозицію в формі сеансу ASMR, та стає гідом або, скоріш, компаньйоном в цій подорожі.
Заключним об'єктом на виставці є скульптура - модифікований музичний інструмент. Традиційна сопілка, яка стирчить зі стіни. Можливо, якби вона могла заграти мелодію з відео, вона оживила б спогади і події з картин.
У своїй роботі Карабінович звертається до перекручених соціальних історій, особливо з країн Східної Європи і особливо з його власної великої сім’ї. У «Архіві випадкових зустрічей» він продовжує свою практику по темам ідентичності, приналежності, виключення і т. д., а також по змішуванню жанрів і медіа.
Як стверджує сам художник, його практика досить широка і може бути описана наступним чином: «Тенденція відходити від стандартних підходів історичного дослідження колективної і особистої пам'яті за допомогою аналітичної, концептуальної або інтервенціоністської тактики. Спираючись на свою пристрасть до музики, я намагаюся переосмислити музичне архівування настільки, наскільки музичний ритуал супроводжує майже всі види людської діяльності. Це дозволяє досліджувати зіткнення між миттєвим і монументальним, а також сучасну і давню історію, зберігаючи естетичну мову незахаращеною, створюючи тим самим додаткові шари соціальних коментарів. Я послідовно розвиваю свою образну мову, мене цікавлять такі категорії, як Подорож, Місце, Пам'ять, Переклад і Подія».