Трансмімезис: емпатія до потворного

Як молоді художники створювали копії, симуляції та оригінали

 

 

5 липня у Voloshyn Gallery відбулося відкриття виставки Summer Show 2018/I «Трансмімезис: емпатія до потворного». У виставці взяли участь 25 молодих художників, курував проект – Юрій Сивирин, у якості автора концепції виступив Андрій Сидоренко.

Основним лейтмотивом, що об’єднує представлених авторів, є міркування щодо явища мімезису. Мімезис – одне з ключових понять класичної естетики, через яке визначають основний принцип творчої діяльності митця: наслідування чи копіювання реальності. З метою пояснення сутності явища мімезису часто згадують легендарну суперечку двох давньогрецьких художників Зевксиса та Парасія, котрі вирішили позмагатись у мистецькій вправності. У підсумку, Зевксис намалював виноград, клювати який злетілись голуби, а Парасій – картину під покривалом, яке всі намагались зняти, щоб побачити, що ж зобразив Парасій. Зрозуміло, що переміг Парасій, котрому вдалось зробити таку копію дійсності, яку відрізнити від самої дійсності було неможливо.

Автори, твори яких було представлено на виставці «Трансмімезис: емпатія до потворного», демонструють, що художник не завжди орієнтується на буквальне дублювання реальності, що відрізнити копію від оригіналу не завжди вдається та, загалом, не завжди можливо.

Так у своїй графічній роботі «Стильові вправи» Ельміра Шемседінова порушує питання динаміки людської ідентичності завдяки використанню все того ж прийому копіювання. Випробовуючи різні манери письма на одному тексті, авторка демонструє творчі шукання, що їх не оминає жоден митець перш ніж віднайде свою власну манеру. Крім того, Шемседінова підважує доволі поширений стереотип – ніби про характер та темперамент людини можна судити за її почерком. Людині властиво змінюватись, кожен грає численні ролі водночас.

 

 

Ельміра Шемседінова «Стильові вправи» (2018 р.)

 

Чи щось говорить копія про оригінал або справжність? – центральне питання іронічної серії офортів Дмитра Красного «Без печатки не дійсний». Як відомо, деякі з технік створення зображень взагалі не передбачають одиничного оригіналу. Так принцип серійності є основним для гравюри, різновидом якої і є офорт. Гравюра – це всього-на-всього відтиск. Перший відбиток може бути нечітким, то чи він краще за десятий? Цей притаманний самій техніці парадокс і викриває автор, коли ставить на кожному зі своїх мініатюрних офортів штамп «Відповідає оригіналу».

 

Дмитро Красний, з серії «Без печатки не дійсний» (2018 р.)

 

Дмитро Красний, з серії «Без печатки не дійсний» (2018 р.)

 

Копії, аналоги, шаблони, кліше – саме завдяки ним нам так легко орієнтуватись в обжитих просторах міста, розуміти, як поводитись у певній ситуації або для чого можна використати ті чи інші речі. Впізнавання створює ефект розуміння та затишку. Проте, чи обов’язково предмети мають виправдовувати наші очікування? Так неонова шибениця Юлії Бєляєвої із назвою «Петля часу» зовсім не відлякує глядача, а, радше, навпаки спонукає приміряти цей чудернацький аксесуар. Власне, на це і розраховувала мисткиня: за задумом Бєляєвої, «вішалка» (як її вже встигли прозвати відвідувачі) – це чудове місце для селфі.

 

Юлія Бєляєва «Петля часу» (2018 р.)

 

Схожим чином «поводяться» й оманливі арт-об’єкти із серії «Прості речі» авторства Сергія Западні. Старовинний фоліант виявляється збіркою сторінок різних радянських журналів з фотографіями та про фотографію, важелезна гиря застигає у повітрі та ніяк не розтрощить новеньку плазму, а дерев’яний стілець, що так заохотливо розмістився в одній з виставкових зал, є лише муляжем з пінопласту. Точніше, був муляжем. Доля цього експонату доволі трагічна: в експозиції він простояв тільки три дні, перш ніж на нього сів один з відвідувачів.

 

Сергій Западня, з серії «Прості речі» (2018 р.)

 

Сергій Западня, з серії «Прості речі» (2018 р.)

 

Сергій Западня, з серії «Прості речі» (2018 р.)

 

Сергій Западня, з серії «Прості речі» (2018 р.)

 

Випробовує глядачеву спостережливість Андрій Набока своєю роботою «Дві червоні лінії альтернативними засобами». На розміщеному на постаменті тюбику видніється напис «кадмій червоний темний», проте, фарба, що витікає з цього тюбика, – білого кольору, також не відповідає написові і колір двох ліній, що зображено на аркуші паперу, розміщеному поряд. Чи завжди ми дійсно усвідомлюємо те, що бачимо? Чи завжди узгоджуємо різні типи досвіду, що отримуємо (візуальний та вербальний, як приклад)? Кожен глядач може перевірити себе самостійно.

 

Андрій Набока «Дві червоні лінії альтернативними засобами» (2018 р.)

 

Митцеві зовсім необов’язково створювати щось нове, демонструє Марія Матієнко своєю роботою «Висока кухня». Переосмислюючи практику використання реді-мейдів, авторка пропонує до уваги відвідувачів чудернацький об`єкт, до створення якого не причетна не тільки вона, але й людина взагалі, – камінь, що напрочуд схожий на окраєць хліба.

 

Марія Матієнко «Висока кухня» (2018 р.)

 

Напевно, кожен відвідувач, коли приходить до галереї, розраховує побачити там щось, що відповідає його уявленням про мистецтво. Але ця ситуація має і зворотній бік: достатньо просто розуміти, чим є сучасне мистецтво, щоб розпізнавати його об’єкти у своєму повсякденні, – відзначає своєю роботою «Віртуальна реальність» Андрій Сидоренко. І тоді авторство полягає у винайденні способу привласнення такого об’єкту і перенесення його до простору галереї. У випадку Сидоренка таким способом стало використання медіуму фотографії, завдяки якому автор фіксує чудернацький металевий каркас, який художник побачив на одній з вулиць міста.

 

Андрій Сидоренко «Віртуальна реальність» (2018 р.)

 

Проте, у галерейному просторі важливо не тільки що, але і як. Якими є межі дозволеного для художника, якого запрошують до участі у проекті? Інсталяції творчого дуету Валентина Чорного та Марії Бондаренко «Тут і зараз» та «Сліди», буквально, випробовують експозиційний простір на витривалість та ставлять питання про характер свободи митця, коли йдеться про його співпрацю із галерейною інституцією.

 

Валентин Чорний  & Марія Бондаренко «Тут і зараз» (2018 р.)

 

Валентин Чорний  & Марія Бондаренко «Сліди» (2018 р.)

 

Яким чином має експонуватись твір мистецтва, наприклад, якщо йдеться про картину? Чи обов’язково її обрамлювати рамою та розміщувати по центру стіни? Чому б не покласти полотно просто на стілець і не запросити кожного відвідувача посидіти на цьому стільці, як це робить Андрій Набока зі своєю «Валоризацією»? Чи може рама, що оздоблює зображення, бути завбільшки із саму роботу? І чи можна експонувати картину на куті стіни, так, що глядач легко міг би пройти повз і навіть не помітити ще один твір? Мініатюрна серія Дмитра Красного «Маленькі люди» підважує наше очікування щодо того, де ми можемо натрапити на експонат у виставковому просторі та наскільки «зручним» для сприйняття цей експонат має бути.

 

Андрій Набока «Валоризація» (2018 р.)

 

Дмитро Красний «Маленькі люди» (2018 р.)

 

Зрештою, оскільки більшість галерей сучасного мистецтва побудовано згідно з концепцією білого куба, – ідеально-нейтрального делокалізованого простору, де ніщо не заважає безпосередньому сприйняттю творів мистецтва, закономірно, поза нашою увагою лишається сама матеріальна присутність галереї. Цю непримітну присутність робить видимою Олександр Голинський у своїй роботі «Глибина поверхні» із серії «Кімнатне мистецтво», пропонуючи глядачеві пильніше придивитись до поверхні білосніжної стіни виставкової зали.

 

Олександр Голинський «Глибина поверхні» із серії «Кімнатне мистецтво» (2017 р.)

 

Виставка Summer Show 2018/I «Трансмімезис: емпатія до потворного» – експериментальний проект, що об’єднав понад два десятки молодих митців для того, щоб спільно поміркувати щодо долі сучасного художника, естетичних та інституціональних принципів, завдяки яким мистецтво підтримує статус мистецтва.