Натюрморт в українському живописі ХХ століття
Натюрморт в українському живописі ХХ століття
17.04.2008 - 18.12.2017

У рамках проекту «Український живопис ХХ століття» з 17 квітня 2008 р. в галереї «Мистецька збірка» проходить виставка «Натюрморт в українському живописі ХХ століття», шанувальникам і цінителям справжнього класичного реалістичного мистецтва будуть представлені полотна, створені у "вічному жанрі" - nature morte.

         Український живопис новітнього часу утверджувався під зіркою пейзажу, тоді як натюрморт переважно животів в області етюду, або ж знаходив собі місце на периферії портрету, побутової картини та  інтер’єру. Натюрморт дещо рішучіше заявляє про себе аж на початку ХХ століття, в творах П.Волокидіна, А.Маневича, А.Петрицького, Л.Крамаренка, відразу стаючи ареною експериментів з предметом та простором. Подібне ставлення до натюрморту знову з’являється наприкінці ХХ століття, після тривалого періоду панування зрілого, повнокровного реалізму.
   Не зважаючи на повільне становлення натюрморту як повноправного жанру у вітчизняному мистецтві, він посідає важливе місце в системі художньої освіти від самого її початку (доречі, єдиний відомий натюрморт О.Мурашка є саме учнівською роботою) і протягом всього ХХ століття. Українські художники і в зрілій творчості залюбки звертаються до нарочито підкресленого типу простої постановочної роботи – драпіровка, ваза з квітами, два-три яблука. Адже натюрмортові притаманний елемент гри –  в цьому жанрі художник зумисне ставить перед собою складні формальні завдання, випробовує цікаві варіанти композиційних рішень, експериментує з кольором. І типовість композиції можна вважати ускладнюючим елементом поставленого автором завдання, бо вихід на рівень високого мистецтва залежить в цьому випадку від справді бездоганного прорахованого співвідношення форм та кольорів.
  Не маючи на Україні такої сталої традиції та розповсюдження, як пейзажний живопис, натюрморт не утворює виразних регіональних шкіл, хоча в ньому й виявляються загальні риси, притаманні художникам Західної  України (підкреслена декоративність рішень), Києва (міцна реалістична школа), Криму (ефектна живописність), але більш значимими та цікавими видаються все ж індивідуальні пошуки майстрів.
  Найбільш розповсюдженим видом українського натюрморту лишається зображення квітів. Художники безперестану "говорять" про квіти; вони ставлять їх у вази, кидають оберемками на столи, наповнюють простір полотен невловимим, безперестанним рухом…
    Ще одним кроком, що наближає натюрморт до улюбленого національного жанру – пейзажу – є натюрморт на пленері. Подібні постановки цікаві насамперед багатством складних рефлексів, що їх віддзеркалюють предмети на відкритому повітрі; звичайна біла тканина виявляє тоді захоплююче розмаїття відтінків. Достойним уваги моментом у розвитку натюрморту є звернення до народних, етнічних мотивів. В епоху масового виробництва предметів щоденного вжитку вироби народних майстрів – полив’яні глеки, вишиті рушники, розписні тарелі, куманці тощо зберігають спокусливе багатство та індивідуальну неповторність кольорового декору і обрисів. Якщо квіти, чайний посуд та кераміка набули в вітчизняному натюрморті широкого використання, то традиційні композиції з овочів та фруктів – явище менш розповсюджене. Значна частина представлених творів є якісними зразками реалістичного натюрморту, виконаного у вільній живописній манері.
   Вітчизняний натюрморт ХХ століття  представляє собою значне багатство індивідуальних мистецьких знахідок і рішень, відзначається тонким смаком, ліричністю та високою професійною майстерністю виконання. У колекції галереї представлені імена авторів, художників – представників, практично усіх українських мальовничих шкіл, імена, які гармонійно складаються в яскраве сузір'я на Олімпі українського мистецтва. Усі зібрані в галереї полотна й імена їх творців витримали випробування часом, виправдали себе й увійшли в томи по історії українського мистецтва.